Новини
Єдиний реєстр досудових розслідувань – це створена за допомогою автоматизованої системи електронна база даних, відповідно до якої здійснюються збирання, зберігання, захист, облік, пошук, узагальнення даних, які використовуються для формування звітності, а також надання інформації про відомості, внесені до Реєстру.
Кожна особа має право звернутися до органів досудового розслідування із заявою про вчинення кримінального правопорушення. Відповідно до статті 214 Кримінального процесуального кодексу слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, розпочати розслідування та через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати заявнику витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов’язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається (частина 4 статті 214 КПК України).
Тобто, досудове розслідування починається з моменту внесення відомостей в Реєстр. Здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до Реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Проте поширеними є випадки, коли уповноважені посадові особи не виконують вказаного обов’язку. Для того, щоб не допускати свавілля з боку органів досудового розслідування, КПК України передбачає можливість оскарження учасниками кримінального провадження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, дізнавача або прокурора під час досудового розслідування до слідчого судді, що є проявом гарантій захисту прав учасників кримінального провадження. Так, частиною 1 статті 303 КПК України наведено вичерпний перелік випадків і коло субʼєктів оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, дізнавача або прокурора на стадії досудового розслідування. Серед інших, оскарженню підлягає бездіяльність слідчого, дізнавача, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення – заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником.
Скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, дізнавача чи прокурора, передбачені частиною 1 статті 303 КПК України, можуть бути подані особою протягом десяти днів з моменту прийняття рішення, вчинення дії або бездіяльності.
Отже, пам’ятайте, що Вашу заяву/повідомлення про вчинення кримінального правопорушення зобов’язані прийняти, зареєструвати та розпочати досудове розслідування. Якщо ж працівники органу досудового розслідування не виконали свого обов’язку, звертайтесь до Адвокатської компанії «Де Юре», яка знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. Довженка 18/2; моб. тел. +380505316587. Ми допоможемо Вам у захисті Ваших прав та інтересів, а також надамо належну правову підтримку на всіх етапах кримінального провадження.
Відстоюючи своє майно в судовому порядку Ви можете неодноразово чути від опонентів, що «…воно не дістанеться нікому…» чи будучи потерпілим/свідком в кримінальному провадженні «… я тобі все згадаю,ти пожалкуєш…». Не раз ми можемо побачити недобросовісних конкурентів чи осіб які будь-якими способами хочуть заволодіти Вашим бізнесом.
Ви маєте повне право не пускати поліцейського в своє помешкання, адже держава гарантує Вам недоторканність житла.
обов’язково попрохайте поліцейського пред’явити його службове посвідчення, яке можна роздивитись через дверне вічко і при необхідності переписати з нього дані, переконавшись в тому, що особа дійсно є працівником поліції. дізнайтесь мету візиту поліцейських – вона має бути конкретною та підтвердженою ухвалою слідчого судді.
Не новиною для більшості є те, що з 1 січня 2022 року касові апарати для фізичних осіб підприємців (далі – ФОП) деяких груп стануть обов’язковими. Але для кого саме та які особливості стоять за цим нововведенням? аптеки, аптечні кіоски, медмагазини, що реалізують ліки та товари медичного призначення; підприємства, які надають платні медичні послуги; всі магазини та інтернет-магазини, які продають технічно складні побутові товари; підприємства, які займаються реалізацією ювелірних та побутових виробів з дорогоцінних металів/каміння.
Не рідко безконтрольне махання кулаками та завдання ушкоджень, які може нанести навіть Ваш знайомий, закінчується судимістю. Навіть незначні ушкодження здоров’я можуть призвести до походів у поліцію, незліченних судових засідань, матеріальних витрат. Це зумовлено тим, що нанесення легких тілесних ушкоджень – є кримінальною відповідальністю в Україні.Після нанесення Вам тілесних ушкоджень одразу зверніть увагу на своє самопочуття та які саме тілесні ушкодження Вам нанесено. Якщо Ваш стан є задовільним, то повідомте про подію співробітників поліції. При спілкуванні з співробітниками поліції необхідно написати та подати заяву про вчинення щодо Вас кримінального правопорушення. Відмова у прийнятті заяви не допускається. При надані показів потрібно досить чітко описати зловмисників (зовнішній вигляд, одяг, голос, особливі прикмети тощо), які спричинили Вам побої або тілесні ушкодження. Якщо під час побиття пошкоджено Ваші особисті речі (мобільний телефон, окуляри, одяг тощо), то про це теж потрібно вказати в заяві до поліції, за можливості зробити їх фотознімки.В обов’язковому порядку необхідно звернутися до травмпункту або викликати швидку медичну допомогу. При цьому медичним працівникам детально розкажіть про те, яким чином і куди саме Вам було нанесено тілесні ушкодження, коли саме і чим саме. Чим раніше Ви звернетеся по допомогу до лікарів, тим більше шансів, що крім безпосереднього надання медичної допомоги, медпрацівники детально зможуть описати травми, синці та інші ушкодження, які ви отримали внаслідок побиття. Згідно спільного наказу МВС і МОЗ України №612/679 від 06.07.2016 р. всі факти звернення та доставлення до закладів охорони здоров’я осіб у зв’язку із заподіянням їм тілесних ушкоджень кримінального характеру записуються в журналі обліку фактів звернення та доставлення до закладу охорони здоров’я осіб у зв’язку із заподіянням їм тілесних ушкоджень кримінального характеру та інформування про такі випадки органів та підрозділів поліції. Крім того, результати огляду фіксуються в медичній карті, форма якої затверджена наказом МОЗ №110 від 14.02.2012 р., а факти госпіталізації та відмов у госпіталізації – в Журналі обліку прийому хворих у стаціонар та відмов у госпіталізації.
Інколи у житті трапляються ситуації, коли банки чи інші фінансові установи вимагають повернути гроші, але людина вперше чує, що вона оформила онлайн кредит. Що робити?В першу чергу необхідно перевірити дану інформацію. Це можна зробити, звернувшись до банку, фінансової установи чи колекторської компанії, або онлайн в Українському бюро кредитних історій. Ці дії дадуть можливість переконатись, що сталася помилка, або хтось вказав ваш телефон/адресу/контактні дані, а, насправді, до кредиту Ви відношення не маєте.Якщо ж інформація підтвердилась і на Ваше ім’я дійсно хтось оформив кредит, то Вам необхідно письмово повідомити, що це не Ви брали позику, і гроші не отримували.Наступним кроком буде звернення до МФО з вимогою надати завірені в установленому порядку копії кредитного договору, що має містити номер, дату укладення, реквізити кредитора, а також документів, які підтверджують, що саме Ви укладали договір,Написати заяву в поліцію. У заяві слід вказати, що без Вашого відома на Ваше ім’я, шахрайськими діями був взятий кредит. Важливо, щоб відомості з приводу даного кримінального порушення були внесені в Єдиного реєстру досудових розслідувань. Підтвердженням буде витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань. Такі дії необхідні для фіксації факту події та внесення даних до Єдиного реєстру досудових розслідувань.Звернутися зі скаргою щодо укладення онлайн кредиту на Ваше ім’я сторонньою особою до Національного банку України з метою проведення перевірки та відібрання пояснень від банку чи МФО.Якщо всі вищеперераховані дії не призвели до бажаного результату, варто звернутися до суду з позовною заявою про визнання недійсним кредитного договору. Для цього необхідно зібрати всі докази, які будуть підтверджувати, що кредит брали не Ви.Після того, як на підставі рішення суду кредитний договір визнано недійсним, необхідно написати письмове звернення в Бюро кредитних історій з проханням видалити запис про Вас з кредитної історії.
Поділ спільного майна може здійснюватися під час існування шлюбу, у процесі його розірвання, а також після розірвання шлюбу в добровільному порядку за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності між ними спору.
Статтею 60 Сімейного кодексу України визначено, що майно, яке набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Набуваючи у власність майно, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання цим майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
До майна, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності відноситься:
майно, придбане за час шлюбу (за винятком речей індивідуального користування);
прибутки отримані кожним із подружжя (заробітна плата, пенсія, стипендія та інші доходи);
речі придбані одним із подружжя для професійних занять (музичні інструменти, лікарське устаткування, оргтехніка тощо).
Зазначений перелік не є вичерпним. Так, якщо майно дружини/чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості в наслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
майно, набуте нею, ним до шлюбу;
майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;
житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”;
земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Сімейним кодексом України передбачено право дружини і чоловіка на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Так, дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою зокрема уклавши договір про поділ майна, що є у спільній сумісній власності. Якщо об’єктом поділу є нерухоме майно, тоді такий договір укладається у письмовій формі та підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.
Якщо подружжю не вдалось дійти згоди щодо поділу майна, то поділ прийдеться здійснювати в судовому порядку шляхом подання позову одним з подружжя.
При поданні позову сплачується судовий збір, який визначається виходячи із ціни позову (вартості майна, яке підлягає поділу), у розмірі 1-го відсотка ціни позову, але не менше 0,4 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати.
До вимог про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя позовна давність не застосовується за умови, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки, яка обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
При поділі майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Однак, при вирішенні спору про поділ майна, суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї тощо.
За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Якщо ж жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення про право спільної сумісної власності подружжя.
Якщо потребуєте консультації чи правовому супроводі при поділі майна подружжя Ви можете звернутися до Адвокатської компанії «Де Юре», яка знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. Довженка 18/2; моб. тел. +380505316587.
Боргова розписка по своїй суті є борговим зобов’язанням – цивільно-правовою угодою, яка використовується для оформлення позики. Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Письмова форма договору позики є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Статтею 1047 Цивільного кодексу України встановлено обов’язкове письмове оформлення договору позики у разі, якщо сума позики перевищує в 10 разів встановлений розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (17 грн).
Вимоги до оформлення боргової розписки
Частиною першою статті 1049 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов’язанням її повернення та дати отримання коштів.
При укладенні договору позики (розписки) обов’язково мають бути прописані наступні умови:
1) у тексті має бути чітко зазначена особа, яка отримує грошові кошти, а також зазначені її паспортні дані;
2) у тексті також має бути вказана сума, яку особа отримує (вказана цифрами та прописними буквами), якщо кошти в іноземній валюті, має бути зафіксовано за яким курсом буде повертатись борг;
3) також має бути передбачений кінцевий термін повернення отриманих коштів, або визначено періоди для повернення частками;
4) у разі, якщо кошти передаються під відсотки – має бути передбачена ставка, під яку отримуються кошти;
5) після підписання договору (розписки) необхідно підписати акт прийому-передачі грошових коштів в двох екземплярах (по одному – для кожної сторони);
6) після підписання договору, Кредитор (позикодавець) повинен отримати від боржника копію паспорту та ідентифікаційного коду;
7) при передачі в якості забезпечення договору позики рухомого/нерухомого майна, оформлюється договір іпотеки/застави, який в обов’язковому порядку має посвідчуватись нотаріусом.
Також необхідно зазначити, що договір позики (розписку) не в обов’язковому порядку посвідчується у нотаріуса але це буде великим плюсом.
Не прописання всіх необхідних умов в борговій розписці, не звільняє боржника від виконання свого зобов’язання, адже згідно статті 526 Цивільного кодексу України, зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у розписці дата повернення не була зазначена, це не є проблемою для повернення боргу, адже згідно з частиною 2 статті 530 Цивільного кодексу України, «якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час». Згідно з частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України, позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику у встановлений строк, а якщо строк не встановлений, протягом 30-ти днів з дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це. Головним моментом є те, щоб не був пропущений строк позовної давності, яка триває 3 роки з моменту зазначення у розписці дати повернення грошей
Стягнення боргу
Якщо позичальник вчасно не віддав борг, позикодавець має право вимагати його повернення виставивши йому письмову претензію. ЇЇ слід надіслати поштою (рекомендованим листом з повідомленням про вручення) або вручити особисто боржнику. Якщо письмова претензія вручається особисто, то обов’язково отримувач повинен розписатись і зазначенням ним дати отримання на копії претензії.
Якщо ж позичальник відмовляється від претензій, позикодавець має право звернутися до суду з позовною заявою про стягнення боргу.
Така заява розглядається судом у загальному або спрощеному провадженні. В спрощеному провадженні заява розглядається у випадку, якщо сума боргу не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно статті 27 Цивільного процесуального кодексу України заява подається до районного суду за місцем проживання відповідача. За подання позовної заяви, відповідно до Закону України «Про судовий збір», стягується судовий збір у розмірі 1% ціни позову (в даному випадку суми боргу), але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Позивач має право вимагати від суду стягнення не тільки суми боргу безпосередньо, а також вимагати від позичальника виплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший процент не встановлений договором або законом, а також індекс інфляції. Це передбачено чинним законодавством у відповідності до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України.
При поданні позову до суду про стягнення боргу позивач може також просити суд забезпечити позов шляхом накладення арешту на майно боржника, для того, щоб поки справа розглядається судом боржник не відчужив своє майно.
Крім того, є ще декілька способів як змусити боржника сплатити свій борг, це може бути заборона на виїзд з України, або подача заяви в поліцію про шахрайство (стаття 190 Кримінального кодексу України).
Якщо потребуєте консультації чи правової підтримки у стягненні боргу за розпискою Ви можете звернутися до Адвокатської компанії «Де Юре», яка знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. Довженка 18/2; моб. тел. +380505316587.
Одним із способів захисту інтересів дитини є його фінансове утримання батьками. позовна заява про стягнення аліментів; докази наявності доходів, рухомого/нерухомого майна у Відповідача;копія свідоцтва про народження спільної дитини (дітей);копія рішення суду про розірвання шлюбу або копія свідоцтва про розірвання шлюбу;копія паспорта Позивача з пропискою і відміткою про реєстрацію шлюбу та РНОКПП;копія паспорта Відповідача;довідка про доходи платника аліментів.Повторна неявка позивача в судове засідання, незалежно від поважності її причин, дає суду підстави залишити позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його неявка не перешкоджає вирішенню спору по суті.
На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії судді Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 465/6555/16-ц.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що позивач звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «К» про визнання договору недійсним.
Ухвалою суду першої інстанції позовну заяву залишено без розгляду. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що належним чином повідомлена про час, дату і місце розгляду справи позивач повторно не з’явилася в судове засідання, зловживаючи своїми процесуальними правами, та заяву про розгляд справи за її відсутності не подавала.
Апеляційний суд залишив ухвалу суду першої інстанції без змін.
Висновок Верховного Суду
Розглядаючи справу, учасники судового процесу зобов’язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з’явилися в судове засідання без поважних причин.
Частинами першою, другою статті 223 ЦПК України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, в тому числі з підстав неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого відсутні відомості про вручення йому повідомлення про дату, час і місце судового засідання, та першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.
ВС наголосив, що у разі повторної неявки позивача на судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору (частина п`ята статті 223 ЦПК України).
Також ВС підкреслив, що відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.
Отже, повторна неявка позивача є підставою для залишення позову без розгляду, незалежно від причин такої неявки.
ВС зауважив, що про судові засідання, призначені на 25 березня 2020 року та 30 листопада 2020 року, позивач повідомлялась судом шляхом надсилання судових повісток рекомендованими листами з повідомленням про вручення на відомі суду і вказані самою позивачем у її заявах адреси місця проживання, однак вони повертались до суду з довідкою поштового відділення про причину повернення – «відсутність адресата за вказаною адресою». Заяви з повідомленням про іншу (нову) адресу місця свого проживання (перебування) позивач до суду першої інстанції не подавала та про наявність у неї засобів зв`язку не повідомляла.
Окрім того, обізнаність позивача про дату, час та місце розгляду даної справи, зокрема про останнє судове засідання, призначене на 30 листопада 2020 року, підтверджується клопотанням позивача від 29 листопада 2020 року про відкладення розгляду справи.
Таким чином, позивачу було відомо про два останні судові засідання, однак до суду вона не з’явилась і заяви про розгляд справи у її відсутності не подавала.
Верховний Суд залишив рішення суду першої та апеляційної інстанції без змін.
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду по справі № 750/5031/18 нагадав, як визначати, що таке «явно несправедливе покарання».
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру.
Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Процес призначення покарання, а саме врахування усіх факторів, які мають бути взяті до уваги для обрання виду та розміру покарання, слід розцінювати як сукупність етапів, послідовність яких має значення для прийняття обґрунтованого судового рішення в цій частині.
При цьому первинним етапом має бути оцінка ступеня тяжкості злочину, який має значною мірою звузити межі для прийняття конкретного рішення щодо виду та розміру покарання. Наступним етапом вже є врахування обставин, які позитивно або негативно характеризують особу винного, та обставин, які пом`якшують чи обтяжують покарання.
Водночас визначені у ст. 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів.
Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадках, якщо призначено покарання певного виду і розміру, враховано тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, і всі ці дані у сукупності спонукають до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Одночасно у цій же справі ККС нагадав, що уразливий стан особи, відповідно до п. 2 примітки до ст. 149 КК, – це такий її стан, зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних чи інших обставин.
Отже, визначення уразливого стану особи має два види:
1) стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям;
2) збіг тяжких особистих, сімейних чи інших обставин.
Відтак висновок про наявність або відсутність такого стану потерпілого та його використання обвинуваченим під час вчинення злочину може базуватись як на результатах медичної, психологічної, психіатричної або комплексної експертизи потерпілого, що підтверджуватиме наявність у особи фізичного захворювання чи фізичної вади, особливого психологічного стану або психічного розладу, так і на сукупності доказів існування тяжких особистих сімейних або інших обставин.
При цьому уразливий стан потерпілої особи є оціночним поняттям і його наявність визначається органами досудового слідства та суду на підставі аналізу конкретних обставин кримінального провадження.
Про умисел на вбивство потерпілого вказують, зокрема, такі обставини, як постріл обвинуваченим у потерпілого зі зброї, що була приведена ним у бойову готовність, у життєво важливий орган, вчинення протиправних дій у приміщенні з обмеженим простором, байдуже ставлення до спричинених наслідків, наявність наміру приховати факт смерті потерпілого. До такого висновку дійшов Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, розглянувши касаційну скаргу захисника на вирок Броварського міськрайонного суду Київської області від 8 липня 2020 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 12 січня 2021 року у справі № 361/2548/18.
Обставини справи
Обвинувачений 8 лютого 2018 року після вживання алкогольних напоїв, на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, реалізуючи свій злочинний умисел, спрямований на вбивство потерпілого, який на той час сидів на стільці на веранді, зайшов до спальної кімнати будинку, де взяв у руки гладкоствольну рушницю, споряджену шротовим набоєм, дозвіл на право зберігання якої у нього був відсутній, та повернувшись до веранди, на близькій дистанції від потерпілого, який перебував у сидячому положенні на стільці, натиснув на спусковий гачок вказаної зброї, внаслідок чого відбувся один постріл, що призвів до влучання дробу у передню поверхню грудної клітини зліва, спричинивши вогнепальне шротове проникне сліпе поранення грудної клітини з ушкодженням лівої легені та розвитком крововтрати, яке відповідно до висновку судово-медичної експертизи, визначено як небезпечне для життя, має ознаки тяжких тілесних ушкоджень та знаходиться в прямому причинному зв`язку із настанням смерті потерпілого.
За вироком Броварського міськрайонного суду Київської області від 8 липня 2020 року обвинуваченого засуджено до покарання за умисне вбивство у вигляді 12 років позбавлення волі. Початок строку відбування покарання визначено рахувати з дня його затримання, а саме з 8 лютого 2018 року, зарахувавши при цьому строк попереднього ув`язнення та тримання під вартою відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України, з розрахунку один день попереднього ув`язнення за день позбавлення волі. Ухвалою Київського апеляційного суду від 12 січня 2021 року вирок районного суду залишено без зміни.
У касаційній скарзі захисник, зазначаючи про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування Закону України про кримінальну відповідальність, просив вирок Броварського міськрайонного суду Київської області від 8 липня 2020 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 12 січня 2021 року змінити, перекваліфікувати дії ОСОБА_2 на ч. 1 ст. 119 КК України (вбивство через необережність) та призначити йому покарання у вигляді позбавлення волі у межах санкції вказаної статті.
Аргументуючи свою позицію захисник зазначає, що суд дійшов необґрунтованого висновку про наявність в обвинуваченого мотиву та умислу на протиправне заподіяння смерті і, як наслідок, надав протиправним діям засудженого неправильну кримінально-правову кваліфікацію.
Крім цього, вважає, що в обвинувальному вироку не зазначено докази, які підтверджують усі встановлені судом обставини, а ухвала апеляційного суду ґрунтується на припущеннях.
Верховний Суд залишив рішення судів попередніх інстанцій без зміни. Обґрунтування позиції ККС: колегія суддів вважає необґрунтованими доводи захисника в касаційній скарзі, які полягають у тому, що дії обвинуваченого неправильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 115 КК, а містять склад необережного вбивства (ст. 119 КК).
Суд зазначив, що питання про наявність умислу вирішується з огляду на сукупність усіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховується кількість, характер і локалізація поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінка винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, а також спосіб вчинення злочину, засоби та знаряддя злочину. Спосіб відображає насамперед причинний зв’язок між діяннями і наслідками. Певна залежність між способом і метою вчинення тих чи інших діянь виявляється в тому, що спосіб і засоби вчинення злочинів обираються особою відповідно до поставленої цілі. Ціль є передумовою усвідомлення особою результатів і наслідків своїх діянь, що проявляє свою конкретизацію у способі вчинення діянь. На відміну від умисного вбивства, специфіка вбивства з необережності (ст. 119 КК) полягає в його суб’єктивній стороні: воно має місце лише при необережній формі вини, яка може виступати у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.
Тобто, на думку Суду, вбивство з необережності має місце лише при поєднанні усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії чи бездіяльності) та недбалого або самовпевненого ставлення до настання його суспільно небезпечних наслідків. Приведення зброї у бойову готовність обґрунтовано свідчить про цілеспрямованість та усвідомленість вчинених засудженим дій, необхідних для здійснення пострілу з рушниці. Крім цього, суди, з огляду на висновки судово-медичних експертів установили, що характер пострілу та локалізація тілесних ушкоджень, завданих потерпілому, вказують на прицільність, а не випадковість пострілу, в місце, де розташовані життєво важливі органи. Активні дії обвинуваченого, який після пострілу не намагався надати допомогу, не викликав швидку медичну допомогу, вивіз тіло потерпілого зі свого помешкання, залишивши на узбіччі дороги, та сховав рушницю, свідчать про їх мобілізованість, усвідомленість та цілеспрямованість і разом із іншими встановленими обставинами спростують твердження сторони захисту про необережний характер заподіяння смерті потерпілому.
Колегія суддів погодилася із висновками місцевого та апеляційного судів, що у цьому випадку направлення зброї у сторону потерпілого у приміщенні з обмеженим простором з попереднім приведенням її в бойову готовність та натискання на спусковий гачок дозволяють зробити висновок про наявність умислу на заподіяння смерті останньому, спонукальною причиною якого послугували раптово виниклі неприязні відносини, та правильну кримінально-правову кваліфікацію такої сукупності дій за ч. 1 ст. 115 КК.